Simulation Of Conscience

Карта пересувань у часі та просторі.


Квітневий
Портрет
zovsimplus

..і живемо, наче у паралельних світах. Йдемо такими схожими, але такими різними, паралельними шляхами. Йдемо, торуємо життєві і геометричні площини Лобачевського, в яких ці шляхи мають шанс перетнутися.

Квітень. Оточує мене, роззброює мою оборону. Він щовечора висипається з моїх кишень з дрібними монетами, тютюновими крихтами, чужими візитками. Щоранку пробирається він у кватирку і будить мене так, як не будить ніхто. Щодня він живить наснагою і дає сили посміхатися. Щоночі наздоганяє смарагдовими сновидіннями.

Смарагди, смарагди.. Повсюди! Щедро розкидані по землі і деревах, блищать удень, губляться вночі. Вони пасують тобі, мабуть, і мені теж, хоч це і немає жодного значення. Вони зблискують у нижніх лампах світлофорів, пульсують на дніпровських буях і бакенах. І смарагдовий блиск примушує йти, примушує рухатись, примушує не зупинятися.

Квітень минає, залишаючи мені лише жменьку сил і безліч планів, трохи більше сподівань і перспективу померти від недосипання.

Квітень минає. Але я все одно залишуся квітневим.


Іздрик, "Подвійний леон"
?
zovsimplus
За секунду до кінця

Подзвонюючи ключами, стояла коло вікна, потім, вкладаючи у торбини, намацала якусь випадкову, забуту пігулку й раптом із ясністю, що буває тільки при спалахові далекої грози, зрозуміла, чого хотіла весь цей час найбільше – мати від нього дитину.
Теги: ,

Мій Київ. Маршрутизатор №1
Портрет
zovsimplus
 Роблю те, що збирався давно)

Випуск перший, маршрут перший. Старе місто каже велкам!

Якщо йти від Золотих..Collapse )

Proмісто. Повернення vkotre
Портрет
zovsimplus
 Шостий рік. Шостий рік я живу в цьому місті. Шостий. Небагато, егеж?

Але саме з цим Містом я знайшов ту спільну мову, яку зазвичай ми шукаємо у друзях, ту мову, якої так прагнемо з коханими.

Коли мені було сумно і темно на душі, я шукав прихистку на Володимирській гірці. Коли ми напивалися, то на Подолі, звісно. А коли я сам пив вино, то кращого місця за Старе місто годі шукати. Побачення у кав*ярнях на Печерську, студентське пиво у скверах Солом*янки, прогулянки, десятки, сотні прогулянок насамоті. Хоча ні, не насамоті, а з ним, Містом. Я їздив його підземкою, вивчав її ритм і дихання, я цілувався на Набережних, сидів на його занедбаних дахах, відчиняв важкі двері музеїв і легкі - парадних, бачив вікна чужих осель, шукав свою, пив це місто, ділився з ним собою, купляв сигарети і пиво, каву і швидку їжу. Пробивався на концерти у Бінго і Докерз, пролазив на Динамо і Республіканський, шукав найсмачнішу піцу в Місті, врешті - знайшов, смакував мережу його вулиць, смакував мереживо його парків, кілька разів перетинав пішки Дніпро мостами, і жодного - вплав. Я знаю його бруківку, а воно - мої шрами. Влітку спека з*дала мене на Оболоні і засипала пісочними вітрами на Борщагівці, а взимку я виморожувався на його перехрестях, білів разом із асфальтом. 

Але щодня прокидаючись, я вдихаю його повітря. Повертаючи йому свій видих.

Я безтямно закоханий у це місто.

безцільність як чеснота
Портрет
zovsimplus
О, Господи, мені – 22 з половиною! З половиною – йомайо! І чим, чим я займаюся? Що складає мій графік, якими шляхами я йду до успіху і самореалізації? Це просто неймовірно! Чим я займаюся, чим займається моя компанія? Це не боротьба, це не конкуренція, це не війна, врешті решт!

Дайте мені конкурента! Нехай це буде майкрософт, я буду ходити по судах і відсужувати у них ринок і бабки, я перетягну усіх на лінукс, на мак, на дідька лисого перетягну, аби в пику ворогу, аби утерти його чотирикольорового носа!

Дайти мені війну з російськими нафтотрейдерами, ми будемо боротися за преференції вітчизняного бізнесу, ми будемо упиватися їхньою кров*ю і їхнім бензином! Вони будуть благати залишити щось своїм дітям і ми залишимо їм камчатку! Замість цього ми борсаємося з якимись гівнюками у багні, що має назву ніша, у багні, якому, власне, назва нафіг не треба.

Заберіть у мене папірці і дайте зброю, і я піду на цей фронт, якщо треба – я його організую. Дайте мені зброю, повірте – я вмію стріляти, о, повірте, я вмію і люблю стріляти.

Ми проголосимо корпоративний джихад їм усім, вони не знатимуть спокою, вони забудуть про сон. Я закладатиму вибухівку на парковки і у фастфуди біля їхніх офісів, я отруюватиму воду у їхніх колодязях і кулерах, я підсилатиму хлорофільщиць на їхні корпоративи! Повірте, це буде результативний джихад, повірте, це буде конкурентоздатний джихад.

Ми нав*яжемо їм бій, з якого вони вже не вийдуть, їх навіть не винесуть – не буде кому виносити, ми ж залишимо їхні тіла сонцю, дощу і крукам, ідучи далі, на нові ринки збуту, у нові битви, до нових ще не розграбованих міст і нераздєрєбанєних державних дотацій! І коли, видершись на висоту чергово біржевого зростання наших акцій, я впаду, уражений ворожею кулею чи серцевим нападом, менеджер Валєра підхопить наше знамено і понесе далі, у світле майбутнє нашої компанії, у світле майбутнє людства, які, власне, не відділені одне від одного. А я лежатиму і шкодуватиму лише про те, що не дожив до ребрендингу нашої компанії і не встиг зробити татуювання на грудях з корпоративним лого, і те, що нові корпоративні кольори не зафарбують мою кров і мої внутрішні органи. Все останнє не буде мене обходити, все останнє я залишу вдячним нащадкам.

Ну, забирайте папірці!


крейсерська швидкість часу
Портрет
zovsimplus
 1. fall&winter

чим пахне листопад? він пахне швидким глінтвейном, твоєю одишкою з присмаком тютюну, чи принаймні того, що називають тютюном у цих місцях. він пахне перестиглим терпінням природи, пахне нестерпнним наближеннія зими, пахне твоєю водою, пахне янтарним пивом, пахне піском на вимерлих острівних пляжах, який так легко і так холодно пересипати з долоні в долоню, просипати крізь пальці, просипати, наче час. пахне вітром, який цинічно насміхається над смертю, ганяючи хідниками мертве листя, пахне бензином на вулицях, пахне рибою на ятках, пахне дюшесом твоїх кишень. пахне замерлою годинниковою стрілкою, лише хвилини, лише секунди! пахне безсонням, пахне прогулянками від лук*янівки на поділ, через старе місто, через магазини і забігайлівки, з піснями і бійками, з нами і без нас. він пахне містом, простір за яким звужено, простір за яким стиснено. простір, який ще доведеться перетинати.
2.пересить спілкування
десь півроку тому, може раніше, у цій країні нарешті таксофонам дали власні номери. не ті інвентарні тавра, якими, наче татуюваннями - шкіру, вражено холод їхніх поверхонь. а власне телефонні номери, номери за якими можна зателефонувати. не комусь, а просто цим сумним апаратним вахтерам вулиць. я спробував навіть. зателефонував на написаний на панелі номер, взяв чорну слухавку і слухав мовчання, власне мовчання з іншого боку. номери таксофонів - це дуже класно. романтика, цанг. шкода, що стільникові не дадуть вже нею насолодитися. стільникові багато чого не дають. щоправда, і не обіцяють.
вони позбавили нас долі рішучості, позбавили нас відчуття власного простору. тепер він розширений до меж зони покриття. і, переважно, зайнятий польовими частинами супротивника. вони дають змогу постійно радитись, ділити і множити відповідальність, замість почутого голосу бачити літери служби коротких повідомлень, читати їх, уявляючи як ті губи промовили б їх, уявляючи тихе дихання, яке заповнило би логічні паузи і нелогічні незручності. тепер ми можемо все - і чути, і бачити, і говорити, щомиті тримати руку на пульсі часу і оточуючих людей. але втратили жагу, робити все це. відшуковувати биття крові в артеріях, відшуковувати найближчий телефон за рогом.

жити. великий палець догори.
Портрет
zovsimplus
 збиватися на вірші, непомітно переходити на прозу, плутати діалоги, мішати розділи, тасувати прологи і епілоги, анотації і кульмінації, викладати довільні пасьянси сторінок.
так, усе це вдавалося нам. таким чином ми обдурювали безжальний час. таким чином ми обдурювали навіть самих себе.
гра на випередження, фінал якої було беззастережно злито. і успіх був, як струм, - перемінним. а опір наростаючим.
так, усі звинувачення було заслухано, свідки виступили, усіх моїх адвокатів звільнено. дайте скажу: тоді я не повірив у перемогу лише тому, що думки не мав про поразку. і ледве здогадувався про важкі бої, що насправді точилися. так, у цьому я винен. і мені насрати на поблажливість суду - свій вирок я й так отримав.
я кажу від душі. і, будь ласка, не іронізуй з цього.
так. часу зпливло без міри, дощів пролилося стільки, щоб ними можна біло наповнити ще одне море, чорне, як і ця небесна вода. але я й досі згадую. так само, як і ти.

voseny
Портрет
zovsimplus
 я не слідкую за погодою, просто втомився від її викрутасів. мені навіть думати не хочеться, що холодний вітер цей кличе зиму, що дерева помирають і ніщо не може зупинити цей невблаганний, жорстокий, красивий процес. 
коли замало думаєш, то маєш великий плейліст. коли думаєш забагато, то збиваєш довгий попіл.
моє місто, мої блюзи. я так мало маю часу, аби побачити. я маю так мало часу, аби сказати усе. я маю так мало часу, аби зробити ці кроки. я маю достатньо часу, аби це усе встигнути. встигнути врешті-решт.
в країні пахне перезлілими горіхами і перезрілою революцією. зміни, які так вимагає суспільство, творить лише погода. холод підступає до горла, притискає до шиї шарфи і шемахи, заповзає під куртку, заглядає в очі. о, я так чекав цієї осені. і зараз мені 
так не просто навпростець перетинати її час і простір. холодний час, дощовий простір.
післянаписаного. готелі - це фортеці самотності. вони просто призначені для рефлексій і алкоголізму.

вересень. вольова безпорадність.
Портрет
zovsimplus
тепла осінь прекрасна і беспорадна. ось-ось стане холодніше, з дня на день в цьому ласкавому небі розгорнуться лави хмар, поведуть свій безжальний наступ, з хвилини на хвилину з*явиться смурний дощ, розпочне свій рейв, ось-ось.
я знову у Місті. часом - поза ним. часом - у його невдалих копіях. справи тягнуть мене за комір, притискають до вікна синього монітору, до вікон битих вітчизняних купе, до вікон готелів, до вікон у дивне життя. так скоро знову в дорогу.
запах сухого листя огортає теплом і відчуттям солодкої смерті. такої солодкої, що неможливо відірватися, неможливо відмовитися від неї. і неможливо в неї повірити. осінь.
кімнатні температури. кіманатні квіти. кімнатна сфера.
але я причиняю двері назовні. впускаю вітер. впускаю тебе, моя осінь, моя примхлива коханко, моя ненадійна подружко. ти ніколи не змінюєшся, я щоразу однаково пристрасно і трохи з жахом чекаю на тебе. так само я ніколи не можу вловити той момент, коли ти змінюєшся. і знов і знов дивуєш мене. знов і знов.
мої демони виповзають на світло, вибираються зі схронів у соснових лісах, зі шпарин вагонів укрзалізниці, з просипаного з сигарети тютюну, з-під паперів і пляшок.
я зловживаю нікотином. зловживаю кавою. зловживаю алкоголем. зловживаю власним часом. тепер зловживатиму осінню. і це мені подобається.
і ось що: я засумував за вами.
привіт!

далі. буде.
Портрет
zovsimplus
лізу в нору. бо я повернувся

самсін гоін он.

тікати від траблів невірно, наскрізь неприємно, взагалі не по-чоловічому і все таке. я знаю. те саме можна казати про алкоголь. але я втік. втік на ці вихідні, бо кінець того роб.тижня вибив мене з колії, поламав всі стрілки і семафори, і мені довелося зійти з насипу і йти чагарями.

з*їздив експедицію. вимкнувши стільниковий. не вмикаючи плеєр.

тамCollapse )


речові докази.
Портрет
zovsimplus
за своє таке-сяке життя я не нажив собі нічого, щоби можна було вважати майном. що могло бути капіталізоване, щось таке, що складало б суспільну цінність.

нічого такого, за що мені варто було б переживати. аби не забути, аби не загубити. все, що відіграє для мене якусь роль, легко влазить у наплічник. плеєр, зарядні якісь, дрібничкі, про зміст яких, мабуть, я один лише і пам*ятаю, старі залізничні квитки, щось таке, фото місць, де був, про які пам*ятаю, і місць, де не доводилося мені бувати, з якими мене пов*язують лише мрії.

третину одягу я залишив на смітнику ще під гуртожитком - скинувши баласт, угору легше летіти.

а ще третину зайняли книги.ну, що там? повно ремарка, жадана, булгакова, трохи буніна, роздобудько, купріна, української фантастики, достоєвський, конан дойл з едгаром по, павіч там, московіада андруховича, хемінгуей, книги з історії, німецької і англійської. от і все.

все одно, жодні речі не значять того, що може перенести в собі наша пам*ять, наше серце, наша душа.

я все пам*таю. я кохаю. я нічого не залишу.

відчуття вечора
Портрет
zovsimplus
світло не йде без тепла, а тепло не знає меж можливого, стає спекою, стає жаром на пательні міста, стає краплями поту на моїх скронях, важко дихати, важко розрізняти в натовпі знайомі і незнайомі обличчя.

і я чекаю, коли доба важко крутячими власними колесами перекатиться за полудень, тіні стануть довшими, а подих - глибшим, сонце, наче стомлений бос, лише одним оком приглядатиме за нами і лише за звичкою засипатиме нас розпеченою соломою проміння.

а там дивишся - і вечір обережно підступає. в руках у нього скрипка або плеєр, він награватиме якісь мелодії, від яких трохи болітиме серце, від яких не болітиме голова. співатиме, утираючи обличчя і плечі свіжим переднічним повітрям, зтираючи солонувату утому, наче солонувату луску з океанської риби, і наче вправний сутенер штовхатиме в обійми ночі.

і тоді вже буде і інша мова, і інші слова, інші потреби, будуть сни, незалежно від того, спатимеш ти, чи ні. царство ночі, царство тиші, царство спокою.

я чекатиму ночі від цього моменту, просто зараз.

dva
Портрет
zovsimplus
 жити - не значить помирати.

так тихо поруч зі мною йде літо. настільки тихо, що іноді я забуваю про нього, занурююся у власні досить таки пласкі думки, не помічаючи, як занурююся в темінь червневих скверів, не помічаючи, як знову підглючує правий навушник, як трясеться у мовчазній істериці стільниковий в кишені, не помічаючи, як сам глибоко, з тютюновим димом навпіл, вдихаю дні і ночі цього міста, його брудне повітря, його смачне повітря.

у той момент, коли страх оволодіває твоїм єством, коли ручка дверей перед тобою так і не буде повернута, а самі двері вже залишаються там, куди не повернутися, баиш те, що могло б бути. і це, цанг, неприємно. дуже-дуже неприємно.

і боляче.

а життя триває, і сезони змінюються, і слова, тисячи, мільйони слів народжуються і помирають поряд із тобою.
і ріки течуть, і сигарети вогниками блукають вечорами.

sproba втечі
Портрет
zovsimplus
мої кросівки промокають. це правда. вони набирають вологу, мені здається, вже при лише самому вигляді калюжи чи дощу. але я через це не сумую. я йду, наче вздовж берега ласкавого (щоправда, прісного все ж) моря, самими лише ступнями у ньому.

мої сліди, мокрі відбитки підошв, слова, кинуті у безвість, пісні, залишені на узбіччях, аромати, від яких тягне чимось, просто чимось.

вітер слідкує за мною. від вологих пейзажів набережних, крізь квартали нижнього міста, крізь його розлінієні сектори, поміж старібудинки, поміж нові бізнес-центри, уздовж бордюрів, через роздільні смуги, на тік, звідти булгаковським олексійовським, нині засміченим сувенірною гидотою узвозом, нагору, до софії, до михайлівського, до історичного, володимирською, ярославовим валом, повз оперу, на екс-леніна/хмельницького, на бульвар, споглядаючи разючий, кольору крові розбитого носа, корпус університету, по толстого, вниз, вниз, до солом*янки, бандитьської,  колись, а тепер тихої, совково-бюргерської, повз свіжолітню зелень свіжоперейменованої вулиці митр.липківського, через закам*янілі площі, крізь дощові хмари, навхрест це місто. я йду, тікаючи від ріки проти бажання, я йду, тікаючи від себе за власною влею. але він, мій друг, мій побратим, вітер, той що курить зі мною мої сигарети, той що прибирає мої сльози, нехай їх і немає, той що бадьорить, коли скінчуються сили, він несе мені навздогін прохолодне дихання каменів навколо ріки, дихання самого дніпра. а за цим - і мене самого.

і я вкотре повертаюся.

червенькиїв
Портрет
zovsimplus
червень. ти знову намагаєшся грати на нас, наче на незвичних і розладнаних інструментах. дощі. а я радію.

як я хочу заблукати у вулицях міста. піти від золотих воріт старими зазеленими вулицями углиб кварталів, проходити в арки, сидіти у дворах і скверах, писати вірші і всяку дурню, читати жадана, ремарка і буніна, слухати музику, зчитувати сканером зору історію будинків і людей, історію цих лав і бордюрів, цих протягів, цих невидимих слідів на хідниках.

але я розучився блукати. я так довго хотів оволодіти цим містом, стати його частиною, краплиною цього витравленого неба, що вивчив знаки його розрізнення, його вулиці і площі, розкрив його секрети і потаємні схрони. так і не розчинившись. тепер ми просто разом.

мені важко, я більше не вмію блукати, губитися на перехрестях і схилах. орінтуватися по зорях і очах зустрічних. затамувавши подих, чекати наступного повороту вулиць.

мені солодко, я просто люблю це місто. я знаю як відповідати на його не надто пристрасні поцілунки, я знаю, що сказати цим сірим об*ємам і зеленим площинам.

люблю.

весна. happy end
Портрет
zovsimplus
весна, ця дивна, дивно-прекрасна, насичена, примхлива і вибаглива, раптом закінчується. для мене - останньою сесією, схожою запеклістю на священний джихад, для міста - втомою від сонця і тривогою за тікаючим травнем.

пил міста вкриває листя, мій проїзний на метро щодня нагадує електронними цифрами, скільки саме залишилося до кінця. 3.

на зміну весняним квітам йдуть літні трави, розпечені вулиці, сонні люди і оголені дівчата на них, тепле пиво і ті ж самі сигарети.

буде приймати людей брудний зелений дніпро, будуть парки ховати втомлених спекою подорожніх, а ночі будуть зберігати секрети злодіїв і коханців. усе буде.

тополиним пухом, наче попелом, засипає порожнини міста, заповнює усі його шпаринки, гоє рани-щілинки, втішає. і заважає дихати.

і лиш Ти зі мною, моє серце.

запустіння
Портрет
zovsimplus
Piccy.info - Free Image Hosting

Piccy.info - Free Image Hosting

Piccy.info - Free Image Hosting

Piccy.info - Free Image Hosting

self-допит
?
zovsimplus
так, так. давай розповідай мені що завгодно, але ж ти все одно (чуєш? все одно!) знаєш, що не знайдеш відповідей на усі питання. не відкопаєш, не охопиш, не утримаєш у своїх людських лапках.. що? ну нехай, припустимо, типу sci-fi, начебто знайшов, ось вони, розкладені в Божому авторефераті по тезах, ось, так. і що? я маю на увазі: і що далі? що ти робитимеш з усім цим? поділишся? ну-ну, з ким? ..а, ну хіба що.
ні, я не сперечаюся, це просто перехресна аргументація, просто вислухай. так от, до чого веду: нащо, ну нащо тобі ці кіпи книг, ці стоси роздрукованих паперів, мільйони кириличних і латинських літер? скажи, іноді мені важко тебе зрозуміти. криза демократії скоро почне тобі снитися, жан-жак ламбен буде гостем твоїх галюцинацій, а усі знайомства ти будеш починати декламуванням жадана. стоп, я нічого не маю проти жадана, проти нього - точно ні. хоча саме його збірки у м*яких обкладинках першими полетять у вогонь, коли тут знову почнуть палити книжки. нічого особистого. це стосується й ламбена і всіх кіркпатриків. просто дивно. нащо тобі берлінські доклади анкерсміта, якщо ти закинув історію як науку ("проститутка, не більше не менше"). навіщо тобі шовініст пікуль, нащо тобі взагалі ця історична белетристика? ти ж у школі ще зневажав усяких там "святославів" з претензіями на історичнисть. про ремарка не питаю, зауваж, який я тактовний. а драйзер? багато він тобі дав? не перебільшуй. стругацькі там, бредбері. 
про поезію страшно говорити. ольжич, маяковський, знову жадан, ахматова, уітмен, пушкін, блін, франко, з глузду з*їхати. нащо тобі альбоми далі і айвазовського? на полях фігурки малювати?..
так можна до нескінченності. слухай, ти спинишся колись? ..а, ну хіба що. 

за замовчуванням
Портрет
zovsimplus
спека так схожа на дощ.. вона так само ллється з високих похилих небес, так само стікає беззахисними дахами, так само розсипається нам по головах, так само дерева ховають нас, піднесених і трохи знічених, у своїх альтананках і наметах. вони, спека і дощ, залишають сліди на стінах, землі, асфальті і на наших з тобою обличчях.

іноді так важко ковтати вечір, наче він - величезна розпечена кортопля, що потрапила тобі до горлянки, але, роздумавши лізти далі, почала крутитися навколо своєї осі прямо там. а ти вимушений просто за цим спостерігати, важко сковтуючи слину і біль. ну і кашляти, так.

я стояв на толстого. ні, не площі, і не біля ботсаду. моє одне з улюблених місць, як не дивно, ближче до вокзалу. на мосту.

стоїш, зпершись на перила-балюстраду, а під тобою і справа їздять потяги і електрички. наче ти сам - великий, місткий і корисний вокзал, приєднаний до всесвітнії (залізничної) мережі. попереду, за мостами і коліями росте ліс веж-будинків, в*язниць-будинків. деякі тільки ростуть. деяки - вже заселено в*язнями. зліва - завод, автівки, зелено-білий схил ботанічного і володимирський, який прикриває своїми хрестами ізаводи, і автівки, і навіть невидимих мені звідси людей. а позаду, за розлогою привокзальною площею, за іншими мостами і коліями, лише небо. горизонт, наче кардіограмма, з зубцями - висотка біля політеху, мінтранс і карандаш на далеких дорогожичах. і над усім цим - присмерки з ластовинням хмар.

доки не займуться палкі, затишні і пусті ліхтарі.

на-плече
Портрет
zovsimplus
тримай свій бодрий настрій у бойовій готовності - щохвилини він може тобі знадобитись.

тримай свої сигарети завжди сухими - ними можна когось врятувати.

тримай свої руки чистими і холодними - тепло, як і бруд, буде.

тримай документи, ніж, штопор, мапи чужих міст, серветки, книги, журнали, нотатники, нежить, листя, запах першого бузку, кришки від пива, теплий шемах, зарядку до стільникового, банку пива, дощі, ручки, шнур до плеєра, вірші, солдатика з парашутом, запасні крила, квитки в жовтень і ботанічний, тривогу, печиво, весну, тримай у наплічнику.

тримай.

?

Log in