zovsimplus

• Вт, 18:36: Ми маємо що сказати одне одному. Але наша біда у тому, що це вже нічого не змінить.

• Вт, 14:31: RT @Ta_Halyalya: Мої химери виходять з мене подивитись як я засинаю?
• Вт, 18:36: Ми маємо що сказати одне одному. Але наша біда у тому, що це вже нічого не змінить.

• Mon, 12:13: Мені не вистачає твого імені.

• Пн, 18:50: Ти -- це значення по осі Х. Я -- це значення по осі Y. І я не знаю, чи сумувати мені, чи радіти тому, що ми не дорівнюємо нулю.

• Fri, 12:16: Карбую відбитками підошв зиму.
• Fri, 15:14: "Метрополітен – міський пасажирський транспорт, користування яким пов’язане з підвищеною небезпекою."
• Fri, 16:38: Пиши в жж. Пиши вже.

 Врешті, ніколи напевне не знатимеш, що зможе здолати твої оборону. Абсолютно необов’язкова розмова на роботі – чим не привід?

Але стряхнуло. Перекаламутило душу. Підняло на диво важкий осад моїх темних вод. І ось тепер – сиди, розгортай сувої пам’яті. Тут, де ж ще.

Разом пригадалося все: злива на Країні мрій, і Харків, і Лучеськ, і ніж для листів, і листи, що і досі ножами ріжуть мене, і твій жар, і твій лід, і довгі прогулянки, і короткі ночі, і літо, і осінь, і зима. І весна, так.

Повернув необережним словом, незграбною думкою якийсь потаємний важіль. І вистрибують спогади з прихованого дна. А ти лови їх. Чи не лови. Але не вийде прикрити очі, відсторонитися. Не вийде вже мабуть ніколи.

Так трапляється – раз, і щось випускає їх на волю, кружляють навколо тебе тьмяними світляками. А що може трапитися? Що може трапитися, коли, спускаючись у підземку, поглядом гортаєш обличчя людей на зустрічному ескалаторі. Гортаєш, наче сторінки списаних нотатників, серед жовтуватого сум’яття яких хочеш знайти записану навхрест сторінки думку, відмічену на полях риму. Що може трапитися, коли дощ накриває тебе, злизуючи струменями бляклу твою ауру. Огортаючи твоє тіло водою, яка терпко пахне липою і камінням. Що може трапитися, коли помітиш щось звідти, з того життя, з того past perfect. Аромат, обрис, жест, слово, відблиск. Що може трапитися? Нічого, врешті. Нічого неочікуваного.

Гірким коньяком у солодкій колі п’янить голову.

Лови спогади. Гортай, гортай свої молитовники.

..залишиться по тому? По тому залишаться спогади, сотні несказаних слів і нерозпізнаних натяків. І розірвані ночі, і застелені нашими сіро-синіми знаменами ранки, і аромат кави у твоєму волоссі, і тремтливий сигаретний дим над містом моєї мрії, і прогулянки нічними курортами, якими б не курортними вони не були, і твій фортран, і мій коньяк, і музика, якою ми ділилися, наче останнім, що у нас було, і прізвисько, видумка, тепла, наче нічні обійми, і фільми, які дивилися ми разом, і вечері, які ти готувала, і пристрасть, якою, наче камуфляжними смугами - кораблі, ми розрізали вечора і ночі, і обійми, які зігрівали і запалювали, і поспішні поцілунки, і мовчазний телевізор, і ліхтарі, і гойдалки, і твоє дихання на моєму плечі, і твої долоні, теплі і ніжні, турботливі, пристрасні, долоні, які принесли мені так багато тепла, і які принесуть ще достатньо болі самою лише згадкою про них.

Ми давали обіцянки самі собі і одне одному, давали десятки разів - і сотні разів порушували, переступали червону стрічку, яка окреслила ділянку, ділянку, де ми створили нетривкий вирій. Виходили за межі, ламаючи алгоритми і зраджуючи зрадників, але поверталися назад. І ця осінь, від теплих піщаних дюн повз газетні статті, через чорну каву і жовтіюче листя, до першого снігу і морозу на твоїх щоках.

Ми ще потраплятимемо у повітряні ями, залишені присутністю у житті одне одного. Ми ще будемо плутати імена, паролі і явки, натикаючись на хвилі знайомого аромату, на ракурси і сцени, речі і спогади.

Я ніколи тебе не забуду. Ні, навіть не так - я завжди тебе пам'ятатиму.

Пробив собі таки ногу, казали ж мені: не лазь закинутими будинками! Не вештайся горішніми поверхами, тим більше – після пожежі, і тим більше – якщо і до пожежі там років тридцять ніхто не жив. Та ми полізли. Центр, два кроки до ЦУМу, три кроки до опери, широкі сходи парадного, запах покинутого давно житла. І маленька дівчинка на четвертому. Мене й досить мучить питання – що ж вона там робила врешті-решт? Квартири давно кинуто, але де-не-де з щілин пробивалося світло. Від чого ставало трохи моторошно. Мені, принаймні.

Але це дрібниці. Адже навіть коли крізь стен-сміти пролазить сотка і влазить у ногу, головне, аби були ті, хто дасть тобі серветки, підтримає за лікоть і зганяє в аптеку по спирт. Ті, з ким сидіти можна до останнього метро під Лисенком, пити живе пиво, їсти сосиски, говорити про жінок і про квести.

Питання роботи, яке гнітить мене три останні тижні, відступило. Ліричний, але не сентиментальний вечір видався, чудовий, годі й казати. А нога заживе, і не таке бувало.

Часом вкрай важко курити. Відраза до фільтру, страх до диму. Не лізе в горло, стає комом, перетискаючи шляхи дихання, підриваючи шляхи відступу. З тривогою думаєш, ось, ну вже хочеться, здається саме час для сигарети, розминаєш, підносиш до пересохлих губ, вогник запальнички ласкаво торкається сигарети, короткий поцілунок. Короткий, але здатний дати поштовх. Якщо не полум’ю, то принаймні тлінню. Перша тяга, це не дим, не нікотин, тебе сповнює терпкий аромат, щем, те що треба. Друга, вона важча, вдихаєш смоли. Яким все одно не зробити легені чорнішими за серце. А третя обривається, як невчасна пісня. І, розсипаючи короткі бризки іскор, сигарета зминається на голові лева важкої попільнички. Знову мимо, знову не те.

Коли я переживу це літо, коли я перетну це пекло його збитими шляхами, я щось відчую. Я просто маю відчути бодай щось, полегшення, спокій, адреналін, кисень, смак, хоч щось. Але поки що треба йти. Гортаєш Гашека, піднімаєш настрій, збовтуєш у чарці італійську горілку, ніяк не зважуючись випити її. Колись я викурив кілька сигарет “Львів” вісімдесят другого року і зрозумів чому розвалився есересер – люди, які курять подібну лажу апріорі не можуть бути вдоволені своїм життям. І політичною системою. Те саме чекає і євросоюз – принаймні виходячи зі смакових якостей шведського шнапсу з кропом і мандаринової горілки Італії. Як таке взагалі можна виробляти? Куди дивиться Страсбурзький суд?

Місто приречене на літню посуху, на торф'яні пожежі за околицями, на відчай серпневої переситі. А ми приречені цьому місту. І я щасливий такій долі.

Часом так треба. Ні, навіть не просто  треба – необхідно, вкрай, кров з носу. Треба побути самому, наодинці з плеєром, сигаретами і містом. Піти, нишпорити вулицями, нічого, власне, не шукаючи. Йти, ходити, розрізати простір своєю необов’язковою присутністю. Необов’язковою, а значить – і не обтяжливою.

Нижнє місто завжди вміє вивести мене на тропи і маршрути під настрій, чітко “в масть”.

Мій ледащий і трохи нервовий крок карбується під біти Кукз і ДіскоРД. Це – частина ритуалу. Ходити з задоволенням від кожного, нехай навіть найнепотрібнішого, кроку. Кружляю, шукаю свої повітряні ями, чіпляюся очима за деталі оточуючого пейзажу. “Фіксувати очима найкращі ракурси, вносити до альбому пам’яті і шкодувати, що не маєш камери”, ага.

Підлітки-хіпстери під Пирогощею, аптека-музей на Притисько-Микільській, чотирирічна дівчинка у платтячку в вишнях за забором частини мвс, знелюднені вали, геть пуста автостанція, господарчі товари, магазин древній, аутентичний, найкращий приклад совок-олд-скул-стайл в місті, однозначно, знову церква і знову підлітки на сходах, з пивом, здається, з чим же ще, якщо підлітки, і під церквою тим більш, початок Фрунзе, академія водного транспорту з цинічною табличкою “не смітити не палити” над урною-попільничкою і ще більш цинічною купою сміття після п’ятничних (суботніх?) абітурієнтів, дім 1889 року на Фрунзе, з цікавим барельєфом негарних жінок, не “невдалих”, а просто негарних, сімнадцята школа, жовтень, прєсня, коль_орове фото (привіт, совок-стайл, традиції – це не просто слова), комуналки на Ярославській, алкаші на Межигірській, ремонт годинників, так-так, той самий, ага, був час, і не кажи, молоко-м’ясо на розі Костянтинівської і Ярославської, я, цанг, колись ці букви з фасаду таки вкраду, моб хохлів на валах, лавки, сигарети, сонні недільні трамваї, низькі арки часів розквіту імперії, високі арки покоління переможців, жахливі арки часів розвинутого соціалізму, дорогі авто, сині номери, білі, червоні, жовті номери, якась райдуга просто, я в шоці – як бюрократи могли допустити такий бєспредєл – різнокольорові номери!, іллінський сквер, новобудова естакади на набережній, Масандра, ех-ех, ніякого алкоголю, ми ж домовилися, принаймні сьогодні, ну?, балкон – короткі занавіски зі смішними китичками, за старими прозорими перилами стоять, притуляючись одне до одного два гірських велосипеди, це відразу мене налаштовує на довіру до господарів цих роверів, не знаю навіть чому, але сподіваюся у них все ок, Андріївська, славнозвісний бювет на розі і десяток туземних алкоголіків-синхроністів, бачили б як вони наче за командою заливають у себе!, Покровська, штатівська амбасада, сотий ліцей, ніфірський Б-Тік, знову церква і знову підлітки, цанг, що трапилося? вони що, збирають хрестовий похід дітей?! Тисячі деталей, сотні облич, десятки слів, одиниці думок.

Двори, тінь, сонце прощається, притискається до нерівного горизонту, торкається його ніжно, ледь-ледь, невпевнено, обережно, а потім відчуває взаємність, притискається ще, ближче, горизонт притягує, і ось вони зникають, розчиняючись один в одному. Пристрасть, що поробиш.

Я деякий час сиджу, вимкнувши плеєр, вслухаючись у нерівні звуки недільного вечора. Курю, великими затяжками втискаючи у себе повітря з димом. А потім вмикаю музику, підіймаюсь і йду додому. Врешті, неважливо куди саме йдеш, важливо – підібрати правильний саундтрек.