Simulation Of Conscience

Карта пересувань у часі та просторі.


Політ по дну фарватеру. Нота ре, 1.
Портрет
zovsimplus
Ти пам'ятаєш мене? Ні, ти просто скажи, чи пам'ятаєш?

Тоді, коли ми з тобою проводжали наші дні до дверей, разом зустрічали тихі світанки, розливали моря посеред міських болот, подорожували повітряними залізницями, цілувалися удвох і з хмарами, зривали з петель тремтливий час? Пам'ятаєш, як шторм гойдав наші душі безкрайнім неглибоким морем? Пам'ятаєш ту смажену рибу з вином на протягах узбережжя? Пам'ятаєш ті маленькі дворики не-Кракова? Ти пам'ятаєш шепіт місяця у безлюдних парках? Пам'ятаєш як на схилах ми загубили кальвадос і раптово скінчилися сигарети? І ти казала, що мої поцілунки замінять тобі і перше, і друге?

Пам'ятаєш, як я приходив додому злий на все і готовий вбити когось, а потім лягав поряд із тобою, клав свою нещасну голову тобі на коліна і заспокоювався. І знову кохав тебе. І ти була для мене світом, а світ - тобою, і я кохав вас обох. Пам'ятаєш?


Полярність.
Портрет
zovsimplus
Звідки вони беруться, куди потім зникають? Ці дівчата у теплих шаликах і легких пальто, які розкидані по всіх можливих столицях країн, мови яких я знаю?

Вони щиро захоплені стрічками Трюффо і Бергмана, завзято слухають ісландську неокласику і чеський трип-хоп, вони не сплять на виставах модерних театрів і не пропускають художні виставки. Вони палять ароматні сигарети, розбираються у чаї та вині, готують рідко, але так вишукано, що жоден шеф з мішленівського ресторану не зробить це краще. Вони розповідають мені про музеї Парижу та кафе у портових містах старої Європи. Де вони побували, звісно. Вони мають витончений смак і друзів-поетів. Зрештою, саме їх кличуть богемою.

Важко уявити щось віддаленіше від мене. Слово "богема" вже викликає пекучу відразу. Щоправда, кохаються вони так само, як і пишуть, -- добре.

Вони уникають обсценних виразів, але терплять їх від мене. Вони вчать мене стримувати мою агресію, я вчу їх пити міцний алкоголь не розведеним. Вони показують мені, як користуватися крилами, я у відповідь ділюся з ними останнім.  І вони завжди знаходять мене, куди б не закинула мене доля, якими б шляхами вона мене не вела.

Деякі з них дарували мені свої дні, інші -- ночі. Зігрівали теплом рук, переховлювали, наче хусткою -- шию, мій подих. Адресували мені листи і навіть вірші.

Не вимовити словами, наскільки я вдячний цим тонких постатям, які назавжди лишають легкі сліди у мені. Не вимовити словами, що попри все це, я відчуваю лише до тебе. Не вимовити вголос.


Твіти
Портрет
zovsimplus
  • Пн, 18:50: Ти -- це значення по осі Х. Я -- це значення по осі Y. І я не знаю, чи сумувати мені, чи радіти тому, що ми не дорівнюємо нулю.
Теги:

Зимова константа.
Портрет
zovsimplus
Місто не змінюється.


Абрам Маневич. Вид на Київ. 1910

Прогноз погоди.
Портрет
zovsimplus
Моє місто видихає у промерзле небо. Димом, наче пуповиною, стягує простір, притискає нижче до дахів холодне повітря і змушує тамувати подих, коли дивишся у ці сніги під ногами, у ці крихкі зорі над головою.

Зима, наче ніч о третій, наче довге очікування, -- здається, що вже і не закінчиться ніколи. Вже складно уявити Дінпро, не застелене білим простирадлом. І, здається, що дерева у ботанічному сірими і залишаться. І щоки твої будуть так само зашарілими від ранкових морозів.

Проте, і це мине. І прийде весна, і виведе воду з берегів, з-під щільних обіймів криги. І дерева у ботанічному оживуть, розкинуть над тобою широкі руки. І щоки твої шарітимуться вже не від морозу.


три крапки
Портрет
zovsimplus
Знаєте що, повертатися завжди складніше, аніж іти собі. А я повернувся.

Виклик свідків
Портрет
zovsimplus

 Врешті, ніколи напевне не знатимеш, що зможе здолати твої оборону. Абсолютно необов’язкова розмова на роботі – чим не привід?

Але стряхнуло. Перекаламутило душу. Підняло на диво важкий осад моїх темних вод. І ось тепер – сиди, розгортай сувої пам’яті. Тут, де ж ще.

Разом пригадалося все: злива на Країні мрій, і Харків, і Лучеськ, і ніж для листів, і листи, що і досі ножами ріжуть мене, і твій жар, і твій лід, і довгі прогулянки, і короткі ночі, і літо, і осінь, і зима. І весна, так.

Повернув необережним словом, незграбною думкою якийсь потаємний важіль. І вистрибують спогади з прихованого дна. А ти лови їх. Чи не лови. Але не вийде прикрити очі, відсторонитися. Не вийде вже мабуть ніколи.

Так трапляється – раз, і щось випускає їх на волю, кружляють навколо тебе тьмяними світляками. А що може трапитися? Що може трапитися, коли, спускаючись у підземку, поглядом гортаєш обличчя людей на зустрічному ескалаторі. Гортаєш, наче сторінки списаних нотатників, серед жовтуватого сум’яття яких хочеш знайти записану навхрест сторінки думку, відмічену на полях риму. Що може трапитися, коли дощ накриває тебе, злизуючи струменями бляклу твою ауру. Огортаючи твоє тіло водою, яка терпко пахне липою і камінням. Що може трапитися, коли помітиш щось звідти, з того життя, з того past perfect. Аромат, обрис, жест, слово, відблиск. Що може трапитися? Нічого, врешті. Нічого неочікуваного.

Гірким коньяком у солодкій колі п’янить голову.

Лови спогади. Гортай, гортай свої молитовники.


Метрозустрічі
Набережна
zovsimplus
Метрополітен – міський пасажирський транспорт, користування яким пов’язане з підвищеною небезпекою.
З Правил користування метрополітеном,
затверджених Київською міською радою 20 січня 1995 року

Твоя небезпека
Я спускаюся у підземку вже тоді, коли ти їдеш. Чотироокий дракон нутрощів міста підхоплює тебе і уносить своїми довгими підземними шляхми. Я пройшов лабіринти мінотавра та метрополітена, і прориваюся вниз, деруся через натовп і турнікети, через сходи і ескалатори. Але тебе вже немає. Темні тунелі в обидва боки, холодні плити під моїми ногами. Такі холодні, що хочеться прикластися до них своїми розпащілими щоками.

Перемінний струм соціопатії
Дихання, дихання сотень чужих людей, сторожкі погляди, стиснені плечима риси обличь та обриси тіл. Затертий дермантин коричневих сидінь, фальшиво-яскрава реклама. Лінійна міліція, свіжі зміни машинистів на кінцевих, бузкові однострої робітників. З подивом і сумом розумію, що починаю впізнавати обличчя подорожніх. Відриваю погляд від німої колотнечі підземки. І лише десь перед тим, як зачиняться двері і я назавжди (сьогодні - назавжди) залишу ці сірі станційні береги, у натовпі я побачу твій профіль. Хоча знову це мені лише вкотре здаватиметься.

Моя небезпека
Знайомим, дещо нервовим порухом поправляєш сумку. Твій аромат сповнює вагон, розтікається легенями присутніх і підвищує їхній артеріальний тиск. І виривається крізь напіввідчинені вікна у темний вітер підземних нір. Електризує стиснене стінами повітря і жодні вентеляційні шахти тут не зарадять. Коли я заходжу у вагон, який щойно залишила ти, я відчуваю твій прохолодний аромат. Наче короткий і терпкий поцілунок. І мені так хочеться закурити, перебити щем, який вже розтікається десь між сьмомим і восьмим ребром, біля самого сонячного сплетіння. Але повітря наелектризоване. Саме тому у метрополітені не можна курити.
Проїзний
Метрополітен - це місце найдивніших побачень, найризикованіших зустрічей і найнебезпечніших спогадів. Ми проходимо повз на зупинках автобусів і парковках таксі, ми не бачимо одне одного у закусочних і бібліотеках, ми ігноруємо аромати в ліфтах і кінозалах. Ми поспішаємо крізь сквери і перехрестя рівно з тією швидкістю, яка не дозволить нам помітити примари і скелети, що повибиралися з наших запилених шаф і пішли собі містом. І лише у глибоких і не дуже, порізаних протягами і кабелями печерах метро запобіжники, які так довго не дозволяють нам перетнутися, не спрацьовують. І я помічаю твою легку ходу біля дальнього виходу напівпорожньої станції, а ти якимось дивом розрізниш мою потилицю у сусідньому вагоні. А за два дні ми зіштовхнемося десь на Петрівці.
І ми знову і знову зустрічатимемо самих себе і свої найсолодші нічні кошмари у підземеллях найкращого з міст.

Нещирий сніг. Березневий сміх.
молодість
zovsimplus
 Березень відбивається у твоїх очах кольору весняного неба. Струмом пробирає вулиці і вени, холодним струмом. Холодним, наче березневий сніг, холодним наче нещирий сміх.

У тебе теплі руки і теплий аромат. Холод відступає, коли вони торкаються мене.

І все знову збивається у снігову лавину, яка рушила давно, суне від соснових лісів передмість, повз шпальти і будівництва, повз «кошкін дом» і нашу каву, крізь цю по-балтійському теплу зиму, у весну, на вулицю sex&guns`кого, туди, далі.

Неримоване
Портрет
zovsimplus
 Я хочу читати тобі вірші. Нехай навіть і не свої, нехай не напам'ять, неважливо. Я хочу читати і бачити твої очі. Чи хоча б чути твоє дихання у слухавці, відчуваючи незриму та явну твою присутність. Попри все.

Я хочу читати тобі вірші, аби ти чула у верлібрах, у моєму збитому диханні, у цій непоставленій дикції усе те, чого не перекажеш словами, не назвеш і не висловиш. Через те, що воно і назв немає. Хоча, до чого тут назви?

Я хочу читати тобі вірші. 

Містозалежність
Набережна
zovsimplus
 Місто завжди було поряд, було навколо, крізь ледь помітні тріщини твоєї цілісності воно вперто пролізало в тебе.

Місто тренувало тебе і підрізало тобі сухожилля. Це воно протягами поміж новобудов холодило груди, це воно підбирало сюжети і подівр'я саме тоді, коли ти загортався у саван смутку. Це воно пестило тебе обережним світлом вуличних ліхтарів душними літніми вечорами. Це місто огортало тебе прозорим кришталем повітря ясними зимовими днями.

Зима закінчується, заливаючи у місто, наче в акваріум - воду, тони крижаного повітря, фарбує у біле асфальт, засипає бутафорським снігом простір, затягує шарф на твоїй шиї. І у цій істериці зими вже чітко відчувається наближення всени. Місто завмерло, старанно зберігаючи сили перед майбутнім. перед авітомінозом терпких березневих днів, перед квітневими ароматними вітрами і травневими щедрими зливами.

Зведені і заведені, ми всі, дихаючи цим зимовим містом, стаємо його частиною. Робимо його частиною себе.

Вдихаючи грудень
молодість
zovsimplus

..залишиться по тому? По тому залишаться спогади, сотні несказаних слів і нерозпізнаних натяків. І розірвані ночі, і застелені нашими сіро-синіми знаменами ранки, і аромат кави у твоєму волоссі, і тремтливий сигаретний дим над містом моєї мрії, і прогулянки нічними курортами, якими б не курортними вони не були, і твій фортран, і мій коньяк, і музика, якою ми ділилися, наче останнім, що у нас було, і прізвисько, видумка, тепла, наче нічні обійми, і фільми, які дивилися ми разом, і вечері, які ти готувала, і пристрасть, якою, наче камуфляжними смугами - кораблі, ми розрізали вечора і ночі, і обійми, які зігрівали і запалювали, і поспішні поцілунки, і мовчазний телевізор, і ліхтарі, і гойдалки, і твоє дихання на моєму плечі, і твої долоні, теплі і ніжні, турботливі, пристрасні, долоні, які принесли мені так багато тепла, і які принесуть ще достатньо болі самою лише згадкою про них.

Ми давали обіцянки самі собі і одне одному, давали десятки разів - і сотні разів порушували, переступали червону стрічку, яка окреслила ділянку, ділянку, де ми створили нетривкий вирій. Виходили за межі, ламаючи алгоритми і зраджуючи зрадників, але поверталися назад. І ця осінь, від теплих піщаних дюн повз газетні статті, через чорну каву і жовтіюче листя, до першого снігу і морозу на твоїх щоках.

Ми ще потраплятимемо у повітряні ями, залишені присутністю у житті одне одного. Ми ще будемо плутати імена, паролі і явки, натикаючись на хвилі знайомого аромату, на ракурси і сцени, речі і спогади.

Я ніколи тебе не забуду. Ні, навіть не так - я завжди тебе пам'ятатиму.


Твої джоулі
?
zovsimplus
Все, чого не вистачає кожному із нас. Усе, що ми просимо, усе на що розраховуємо. Усе, про що не думаємо і не здогадуємося навіть. Усе, чого бракує нашим стомленим душам і випаленим тілам.

Кілоджоулі тепла, центнери уваги, мегаампери турботи. Я ніколи не відчував такого шалу віддачі, я ніколи не очікував від себе такої неочікуваного потягу віддавати тепло. Спринт тепловіддачі змушує мене дихати частіше, але дихати – глибше.

Я випростовуюсь, я розправляю плечи, я струшую втому. І обіймаю тебе. Віддаю тепло, усе, скільки можу зібрати. І відчуваю тепло, твої джоулі.

неПерша кров
Портрет
zovsimplus

Пробив собі таки ногу, казали ж мені: не лазь закинутими будинками! Не вештайся горішніми поверхами, тим більше – після пожежі, і тим більше – якщо і до пожежі там років тридцять ніхто не жив. Та ми полізли. Центр, два кроки до ЦУМу, три кроки до опери, широкі сходи парадного, запах покинутого давно житла. І маленька дівчинка на четвертому. Мене й досить мучить питання – що ж вона там робила врешті-решт? Квартири давно кинуто, але де-не-де з щілин пробивалося світло. Від чого ставало трохи моторошно. Мені, принаймні.

Але це дрібниці. Адже навіть коли крізь стен-сміти пролазить сотка і влазить у ногу, головне, аби були ті, хто дасть тобі серветки, підтримає за лікоть і зганяє в аптеку по спирт. Ті, з ким сидіти можна до останнього метро під Лисенком, пити живе пиво, їсти сосиски, говорити про жінок і про квести.

Питання роботи, яке гнітить мене три останні тижні, відступило. Ліричний, але не сентиментальний вечір видався, чудовий, годі й казати. А нога заживе, і не таке бувало.


Лето в столице, тяжелое, как пистолет (с)
Портрет
zovsimplus

Часом вкрай важко курити. Відраза до фільтру, страх до диму. Не лізе в горло, стає комом, перетискаючи шляхи дихання, підриваючи шляхи відступу. З тривогою думаєш, ось, ну вже хочеться, здається саме час для сигарети, розминаєш, підносиш до пересохлих губ, вогник запальнички ласкаво торкається сигарети, короткий поцілунок. Короткий, але здатний дати поштовх. Якщо не полум’ю, то принаймні тлінню. Перша тяга, це не дим, не нікотин, тебе сповнює терпкий аромат, щем, те що треба. Друга, вона важча, вдихаєш смоли. Яким все одно не зробити легені чорнішими за серце. А третя обривається, як невчасна пісня. І, розсипаючи короткі бризки іскор, сигарета зминається на голові лева важкої попільнички. Знову мимо, знову не те.

Коли я переживу це літо, коли я перетну це пекло його збитими шляхами, я щось відчую. Я просто маю відчути бодай щось, полегшення, спокій, адреналін, кисень, смак, хоч щось. Але поки що треба йти. Гортаєш Гашека, піднімаєш настрій, збовтуєш у чарці італійську горілку, ніяк не зважуючись випити її. Колись я викурив кілька сигарет “Львів” вісімдесят другого року і зрозумів чому розвалився есересер – люди, які курять подібну лажу апріорі не можуть бути вдоволені своїм життям. І політичною системою. Те саме чекає і євросоюз – принаймні виходячи зі смакових якостей шведського шнапсу з кропом і мандаринової горілки Італії. Як таке взагалі можна виробляти? Куди дивиться Страсбурзький суд?

Місто приречене на літню посуху, на торф'яні пожежі за околицями, на відчай серпневої переситі. А ми приречені цьому місту. І я щасливий такій долі.


пОділ подОлу
Портрет
zovsimplus

Часом так треба. Ні, навіть не просто  треба – необхідно, вкрай, кров з носу. Треба побути самому, наодинці з плеєром, сигаретами і містом. Піти, нишпорити вулицями, нічого, власне, не шукаючи. Йти, ходити, розрізати простір своєю необов’язковою присутністю. Необов’язковою, а значить – і не обтяжливою.

Нижнє місто завжди вміє вивести мене на тропи і маршрути під настрій, чітко “в масть”.

Мій ледащий і трохи нервовий крок карбується під біти Кукз і ДіскоРД. Це – частина ритуалу. Ходити з задоволенням від кожного, нехай навіть найнепотрібнішого, кроку. Кружляю, шукаю свої повітряні ями, чіпляюся очима за деталі оточуючого пейзажу. “Фіксувати очима найкращі ракурси, вносити до альбому пам’яті і шкодувати, що не маєш камери”, ага.

Підлітки-хіпстери під Пирогощею, аптека-музей на Притисько-Микільській, чотирирічна дівчинка у платтячку в вишнях за забором частини мвс, знелюднені вали, геть пуста автостанція, господарчі товари, магазин древній, аутентичний, найкращий приклад совок-олд-скул-стайл в місті, однозначно, знову церква і знову підлітки на сходах, з пивом, здається, з чим же ще, якщо підлітки, і під церквою тим більш, початок Фрунзе, академія водного транспорту з цинічною табличкою “не смітити не палити” над урною-попільничкою і ще більш цинічною купою сміття після п’ятничних (суботніх?) абітурієнтів, дім 1889 року на Фрунзе, з цікавим барельєфом негарних жінок, не “невдалих”, а просто негарних, сімнадцята школа, жовтень, прєсня, коль_орове фото (привіт, совок-стайл, традиції – це не просто слова), комуналки на Ярославській, алкаші на Межигірській, ремонт годинників, так-так, той самий, ага, був час, і не кажи, молоко-м’ясо на розі Костянтинівської і Ярославської, я, цанг, колись ці букви з фасаду таки вкраду, моб хохлів на валах, лавки, сигарети, сонні недільні трамваї, низькі арки часів розквіту імперії, високі арки покоління переможців, жахливі арки часів розвинутого соціалізму, дорогі авто, сині номери, білі, червоні, жовті номери, якась райдуга просто, я в шоці – як бюрократи могли допустити такий бєспредєл – різнокольорові номери!, іллінський сквер, новобудова естакади на набережній, Масандра, ех-ех, ніякого алкоголю, ми ж домовилися, принаймні сьогодні, ну?, балкон – короткі занавіски зі смішними китичками, за старими прозорими перилами стоять, притуляючись одне до одного два гірських велосипеди, це відразу мене налаштовує на довіру до господарів цих роверів, не знаю навіть чому, але сподіваюся у них все ок, Андріївська, славнозвісний бювет на розі і десяток туземних алкоголіків-синхроністів, бачили б як вони наче за командою заливають у себе!, Покровська, штатівська амбасада, сотий ліцей, ніфірський Б-Тік, знову церква і знову підлітки, цанг, що трапилося? вони що, збирають хрестовий похід дітей?! Тисячі деталей, сотні облич, десятки слів, одиниці думок.

Двори, тінь, сонце прощається, притискається до нерівного горизонту, торкається його ніжно, ледь-ледь, невпевнено, обережно, а потім відчуває взаємність, притискається ще, ближче, горизонт притягує, і ось вони зникають, розчиняючись один в одному. Пристрасть, що поробиш.

Я деякий час сиджу, вимкнувши плеєр, вслухаючись у нерівні звуки недільного вечора. Курю, великими затяжками втискаючи у себе повітря з димом. А потім вмикаю музику, підіймаюсь і йду додому. Врешті, неважливо куди саме йдеш, важливо – підібрати правильний саундтрек.


Вхідні і вихідні
Портрет
zovsimplus

Усе добре. Є або буде. Частіше виходить розраховувати на друге.

Позаяк вікенд вдався. Повернувшись у суботу зранку з відрядження я з головою занурився у життя, що, як виявилося, не думало зупинятися за моєї відсутності у місті. І закрутилося. Цвяхом шостого дня тижня виявився футбол. Відкриття нового сезону на Лобановського, збиті долоні і зірвані горлянки, слем, пиво – до і після, ще й наші поганяли по полю кримчан – 2:1. З нашої трибуни, з нашого 20-го сектору, було видно небо. Я якось вже звернув на нього увагу, якось вже роздивися його над піднятими руками і розтягнутими банерами. Воно було неймовірне, живе, брунатне, наколене на шпилі старих водонапірних башт у хрещатому парку. Я просто випав з гри, випав з емоцій трибун. Влад помітив і, перекрикуючи заряд, сказав: нєба цвєта магєрдона. Фірмовий жарт, підслухана у когось фраза. Магєрдон – мінс армагедон, кривавий і жахливий. А небо було неймовірне, спокійне і збуджене водночас. Саме так має виглядати стеля липневих вечорів.

До Ігоря приїхала колишня за речами. Приїхала чомусь із подругою з Італії. Вони лишилися на пару днів і субота була б не суботою, аби не трапилося щось геть незаплановане. Іншими словами – діставшись “на чесном слове и на одном крыле” близько години ночі додому, ми ще й з ними напилися. Пили довго і безтурботно – так, як можна пити лише в ніч з суботи на неділю. Навіть славнозвісний п’ятничний вечір часто проходить з післясмаком шаленої втоми минувших трудоднів. Пили вже на вулиці, у дворі, п’яними очима вдивляючись у зміну кольорів заспаного неба. Десь близько четвертої до нас підвалив суб’єкт – чувак на голому торсі, геть синій, синіший навіть за нас і приєднався до нашого марафону. Він виставив нам пиво і розказував про коктейлі, виявившись барменом. Це взагалі окремий ікспіріенс – поговорити з п’яним барменом про способи приготування коктейлів, ага. Але, імхо, ключовою у його оповідці була фраза, рефрен його розповіді, – “абсент рєшаєт”. Ми навіть сперечатися не могли. І справа навіть не втому, що можна було б в принципі посперечатися, “рєшаєт” абсент, чи ні. Насправді нам просто говорити було важко, ай, важко. Відбій наступив раптово десь о пів на сьому.

Неділю було вирішено присвятити похміллю і самотності. Головне – вміти ці дві риси поєднати правильно.


Do you want to send the letter without subject?
Набережна
zovsimplus


 
Теги:

Сам собі summer
Портрет
zovsimplus

Твоє-моє-наше-ненаше життя складається з епізодів. Епізоди, епізоди викладають малюнки годин і днів, місяців і тижнів, років і епох. Усе останнє – лише розчин, покликаний загоювати шпарини між епізодами, часом поєднувати їх, а часом – розділяти яскравими закладинками і похмурими зимовими днями.

Епізод, змістовний елемент життя, квант існування. Ним може стати будь що – випадкове слово, ракурс твого швидкого погляду, посмішка в метро, улюблений трек, зроблена справа, виконана обіцянка, колір крила птаха над тобою, смак першого ковтка, аромат першої тяги, перестукіт коліс на рельсах, злива, той дзвінок і цей меседж, крок, співпадаючий з бітом у навушниках, знайомий парфум на вулиці і незнайомі обличчя у темноті кінозалу, вечірнє повітря у тихому сквері, малюнок на асфальті, знайдений ґудзик від вже втраченої речі, звуки, відчуття, почуття.

Літо, цей безжальний і пристрасний агресор, торує шлях у майбутнє вулицями Міста, де навіть пізнім вечором важко дихати. Воно запекло б’ється з протягами і кондиціонерами, з холодною водою, з кожним із нас. І врешті решт перемогу свою, нехай і Піррову, все ж здобуває. Бо ми ховаємося від нього, а не воно від нас. Ми губимося в тіні розлогих дерев, ми пірнаємо у по-дунайському брудний Дніпро, ми вмикаємо вентилятори, ми тікаємо у мрії про прохолоду. Це наче втеча в мелодрамі, коли той, хто тікає, не хоче насправді нікуди втікти, а той хто наздоганяє лише просто майстерно створює ілюзію погоні.

Моє літо почалося рвучко і нервово. Робота-робота-робота, перманентні проблеми на старій і такий саме перманентний пошук нової. Спека з десятої до восьмої на вулиці, спека з дев’ятої до сьомої на роботі. Зелень, прибита пилом, пух, прибитий останніми весняними дощами. Старий панк у вухах, пиво під Володимиром, шістнадцятилітня дівчинка, яка впевнено наливає горілку собі й мені на кухні о третій ночі (ранку?), закладені вуха, перехоплений червневої спекою подих, свіжо відкриті двори під Старим містом і свіжо зачинені місця-для-спогадів. Ностальгія знову набула химерних форм – я наче мазохіст дивлюся фото, слухаю музику і читаю книжки, яких би мені краще і не торкатися. Але позаяк це краще аніж мої попередні самокатування (:

Сієста. Щодня вдень (а часом і ввечері) вулиці нагадують суботньо-пообідній стан, коли усе завмирає, засинає, світ примружує повіки і ледащо дивиться внікуди. Швидкість зменшується до критичного показника, цілі – у тумані важкого тропічного повітря, дії – зводяться до автоматичних і лише таких, які вкрай необхідні. Але літо, ця величезна сієста – не вирок і не діагноз, не кома і не анабіоз, навіть не втома, навіть не апатія. А просто час набратися сил і роздивитися навкруги. Нехай навіть напівприкритими очима.


Водії маршрутних таксі
молодість
zovsimplus
Якби ми були водіями маршрутних таксі, ми добре б знали свої шляхи. Свій маршрут у цьому світі, свій маршрут крізь усі перехрестя і підворотні міста. І, можливо, ще маршрути близьких - друзів по каві на кінцевих зупинках.

Якби ми були водіями маршрутних таксі, ми вміли би пролітати на жовтий, уміли би поспішати, допомагаючи людям встигати на побачення і потяги, на побачення з потягами, на потяг до побачень. Якщо ми були б гарними водіями маршрутних таксі. А якщо ми були б поганими водіями, то навчилися б стояти на зупинках довго і тужливо, наче злидні під собором. Адже і поганому всеодно треба вчитися.

Якби ми були водіями маршрутних таксі, ми були б володарями свого світу. Ми тримали би меч правосуддя, були б фемідою - тільки очі наші не були б зав'язані. Ми підбирали би людей на вимерших зупинках спальних районів, де лише перекатиполе, де інший би водій, поганий, звісно, поганий водій, навіть не зупинився. І отримували б від людей з цих зупинок шану і гроші за проїзд.

Якби ми були водіями маршрутних таксі, то годинник перед нашими очима показував нам би лише наш власний час. Без ніяких грінвечів і поясів. Скільки від кінцевої. І листочок з рукописних планом-розкладом нагадував би нам, скільки залишилося до кінця. До кінця: до кави і розмов, до спокою у тіні запилених лип на кінцевій.

Якби ми були водіями маршрутних таксі, при зустрічі нам би вистачило підняти долонь над кермом для привітання. Піднятої без поспіху долоні цілком би вистачило.

Тому я шкодую, що ми - не водії маршрутних таксі. Бо якщо ми зустрінемося, я не знатиму, що сказати.

?

Log in

No account? Create an account