zovsimplus

Заберіть у мене папірці і дайте зброю, і я піду на цей фронт, якщо треба – я його організую. Дайте мені зброю, повірте – я вмію стріляти, о, повірте, я вмію і люблю стріляти.

Ми проголосимо корпоративний джихад їм усім, вони не знатимуть спокою, вони забудуть про сон. Я закладатиму вибухівку на парковки і у фастфуди біля їхніх офісів, я отруюватиму воду у їхніх колодязях і кулерах, я підсилатиму хлорофільщиць на їхні корпоративи! Повірте, це буде результативний джихад, повірте, це буде конкурентоздатний джихад.

Ми нав*яжемо їм бій, з якого вони вже не вийдуть, їх навіть не винесуть – не буде кому виносити, ми ж залишимо їхні тіла сонцю, дощу і крукам, ідучи далі, на нові ринки збуту, у нові битви, до нових ще не розграбованих міст і нераздєрєбанєних державних дотацій! І коли, видершись на висоту чергово біржевого зростання наших акцій, я впаду, уражений ворожею кулею чи серцевим нападом, менеджер Валєра підхопить наше знамено і понесе далі, у світле майбутнє нашої компанії, у світле майбутнє людства, які, власне, не відділені одне від одного. А я лежатиму і шкодуватиму лише про те, що не дожив до ребрендингу нашої компанії і не встиг зробити татуювання на грудях з корпоративним лого, і те, що нові корпоративні кольори не зафарбують мою кров і мої внутрішні органи. Все останнє не буде мене обходити, все останнє я залишу вдячним нащадкам.

Ну, забирайте папірці!

 1. fall&winter

 збиватися на вірші, непомітно переходити на прозу, плутати діалоги, мішати розділи, тасувати прологи і епілоги, анотації і кульмінації, викладати довільні пасьянси сторінок.

 я не слідкую за погодою, просто втомився від її викрутасів. мені навіть думати не хочеться, що холодний вітер цей кличе зиму, що дерева помирають і ніщо не може зупинити цей невблаганний, жорстокий, красивий процес. 

аби побачити місце, в якому ти знаходишся, місто, яке тебе обступає, атмосферу, яку вдихаєш, часом варто дивитися не лише вгору, не лише навкруги. іноді варто опустити погляд. під ноги, під кроки, туди, де зазвичай відбувається драйв, який ми, всилу власної заклопотаності, власної самовпевненості, власної байдужості, не помічаємо. 

тепла осінь прекрасна і беспорадна. ось-ось стане холодніше, з дня на день в цьому ласкавому небі розгорнуться лави хмар, поведуть свій безжальний наступ, з хвилини на хвилину з*явиться смурний дощ, розпочне свій рейв, ось-ось.

 все дістало.
робота остаточно затрахала мої мізки.

auf, їду в суми.

не люблю пляжі. проте люблю плавати.

лізу в нору. бо я повернувся

самсін гоін он.

тікати від траблів невірно, наскрізь неприємно, взагалі не по-чоловічому і все таке. я знаю. те саме можна казати про алкоголь. але я втік. втік на ці вихідні, бо кінець того роб.тижня вибив мене з колії, поламав всі стрілки і семафори, і мені довелося зійти з насипу і йти чагарями.

з*їздив експедицію. вимкнувши стільниковий. не вмикаючи плеєр.

( там )

я підсів на люк. не знаю, мурахи по шкірі від пісень, та ні - від голосу лишень вже! не знаю навіть, що думати..

взагалі, жіночий вокал - річ неймовірна, мене чіпляє при щирості, так. гуана ейпс, а потім несік, факультет, аліна, 4е4е, і, звісно, люк. вокал олі просто неймовірний. сексуальний, збуджуючий. вибач вже, моє Серце.

їх останній альбом - це щось. а пісня "друг" - просто до сліз. ну, майже до сліз.

я дійсно підсів.

за своє таке-сяке життя я не нажив собі нічого, щоби можна було вважати майном. що могло бути капіталізоване, щось таке, що складало б суспільну цінність.

нічого такого, за що мені варто було б переживати. аби не забути, аби не загубити. все, що відіграє для мене якусь роль, легко влазить у наплічник. плеєр, зарядні якісь, дрібничкі, про зміст яких, мабуть, я один лише і пам*ятаю, старі залізничні квитки, щось таке, фото місць, де був, про які пам*ятаю, і місць, де не доводилося мені бувати, з якими мене пов*язують лише мрії.

третину одягу я залишив на смітнику ще під гуртожитком - скинувши баласт, угору легше летіти.

а ще третину зайняли книги.ну, що там? повно ремарка, жадана, булгакова, трохи буніна, роздобудько, купріна, української фантастики, достоєвський, конан дойл з едгаром по, павіч там, московіада андруховича, хемінгуей, книги з історії, німецької і англійської. от і все.

все одно, жодні речі не значять того, що може перенести в собі наша пам*ять, наше серце, наша душа.

я все пам*таю. я кохаю. я нічого не залишу.

світло не йде без тепла, а тепло не знає меж можливого, стає спекою, стає жаром на пательні міста, стає краплями поту на моїх скронях, важко дихати, важко розрізняти в натовпі знайомі і незнайомі обличчя.

і я чекаю, коли доба важко крутячими власними колесами перекатиться за полудень, тіні стануть довшими, а подих - глибшим, сонце, наче стомлений бос, лише одним оком приглядатиме за нами і лише за звичкою засипатиме нас розпеченою соломою проміння.

а там дивишся - і вечір обережно підступає. в руках у нього скрипка або плеєр, він награватиме якісь мелодії, від яких трохи болітиме серце, від яких не болітиме голова. співатиме, утираючи обличчя і плечі свіжим переднічним повітрям, зтираючи солонувату утому, наче солонувату луску з океанської риби, і наче вправний сутенер штовхатиме в обійми ночі.

і тоді вже буде і інша мова, і інші слова, інші потреби, будуть сни, незалежно від того, спатимеш ти, чи ні. царство ночі, царство тиші, царство спокою.

я чекатиму ночі від цього моменту, просто зараз.

сидячи вночі на балконі свого вже другого поверху я можу спостерігати все, що відбувається в цьому всесвіті. я бачу миготіння синіх маячків автосигналізацій, жовто-коричневу фарбу ліхтарів, плямами кинуту на пейзаж, нічні таксівки і перехожих і не менш нічних котів. я бачу і чую оживше у темряві листя, яке шепоче мені щось там своє, і легко уявляю замість худорлявих каштанів біля сусіднього парадного гордовиті секвойї, які знають безліч таємниць і казок далеких земель. мені залишилося вивчити їх дивну мову. і зелень грецького горіха перед моїми очима дає таку солодкувато-солону, примарливу ілюзію справжньої греції за вікном. а, між іншим, греція - це і море, і гори. я маю на увазі епір.

голоси долинають до кожного, треба лише знати, що відповідати їм.

ми такі самовпевнені. ми такі самозакохані. ми такі неможливі. скільки це може тривати?

я знайшов житло. тепер втрьох винайматимемо трикімнатну на суворому виноградарі. а це означає, що я нарешті матиме власне свою, маленьку, у міру затишну, кімнатку. це буде моє князівство. а з меблів буду збирати данину.)
плачу вперед за обидва місяців радощів ренту(с)

а ще я хронічно не висипаюся. ще й спека ця. я хочу на нічні дахи. прохолодні, щоб протяги обіймали мою спину, щоб небо стало ближче, і тоді я йому все-все розкажу. та зараз ніяк не вийде. але нічого, і не таке бувало.

а ще я захотів вина з мінералкою. ненав*язливе збочення.

а ще хочу нову роботу.

а ще хочу серпня, а краще - одразу осінь.

а ще мені остогид нефарт шефа. це не заразно?

а ще мені набридло говорити про себе. це хронічно тупо.

 жити - не значить помирати.

так тихо поруч зі мною йде літо. настільки тихо, що іноді я забуваю про нього, занурююся у власні досить таки пласкі думки, не помічаючи, як занурююся в темінь червневих скверів, не помічаючи, як знову підглючує правий навушник, як трясеться у мовчазній істериці стільниковий в кишені, не помічаючи, як сам глибоко, з тютюновим димом навпіл, вдихаю дні і ночі цього міста, його брудне повітря, його смачне повітря.

у той момент, коли страх оволодіває твоїм єством, коли ручка дверей перед тобою так і не буде повернута, а самі двері вже залишаються там, куди не повернутися, баиш те, що могло б бути. і це, цанг, неприємно. дуже-дуже неприємно.

і боляче.

а життя триває, і сезони змінюються, і слова, тисячи, мільйони слів народжуються і помирають поряд із тобою.

і ріки течуть, і сигарети вогниками блукають вечорами.

у мене все добре.

але зараз я хочу поговорити, що власне бентежить мене, що саме я ненавиджу. от так зло якось.

( так що, поїхали! )

літні міські вечори.

усе неквапно, усе без поспіху. усе як треба.

вулиці, наче темні річища між крутих берегів будинків. темінь, нечутна чорна течія по їх дну. і лише жовтоокі демони глибини виглядають з-під товщі густої води.

я йду по дну, по асфальту, викладеному нерівними хвилями. автівки, наче дивні прісноводні кити, поважно пливуть повз мене. хитаючись, водорослями під берегами нічні п*янички.

дерева, мов підводна флора, водночас і тягнуться вгору, і колихаються, занепокоєні вітром-течією.

я - риба. бо в цій глибині, у их річках, морях і затоках, мені вистачає кисню на подих, а рухи мої більше не знервовані і рвучкі, а спокійні і плавні. під цей джаз у навушниках, я тихо розсікаю воду, вдивляючись очима у викривлені водою світила.

і мені стає добре.

захист на відмінно.

ось так і починаються ери, глибоко індивідуальні, певно. али тим не менш. все. немає більше до чого(іспитів/заліків) готуватися. навіть дивно.

проте я знаю, що все буде добре.

що поряд є Серце. є люди, які розуміють. є відчуття і почуття. є місто, яке, сподіваюся щиро, не відкине мене як чужу клітину. я, врешті-решт, є. так.

але все одно, я чомусь кусаю губи.

..і у мене завтра захист.

якщо все буде добре, то близько обіду стану магістром. де-факто.

так що тримайте за мене кулаки, хто може.

апд.

все. п*ять. я магістр.
юносте, бувай.

дякую вам!

часом так прикро ставити крапки. їх хочеться замінити на коми, три крапки, будь що. лише не ця остання крапка. лише не кінець.

але буває інакше. коли незакінчена думка, недописане речення, недозабте почуття ладне вбити, з*їсти, виотрошити тебе геть усього, вибити з тебе усе, що є, усе, що справді було і є чогось вартим. випотрошити і повісити змученою головою униз, наче закатовану рибину на приморського ринку.

і тоді губишся.

а зараз майже-ранок.

і я хочу на дах.